Тарілка-утікачка

Оля завжди їла дуже довго. Сиділа зітхала над глибокою тарілкою, розмазувала кашу по стінкам або копирсалася у супі. Перекидала з боку у бік картоплю або закопувала котлету у пюре, шкрябала ложкою денце барвистої тарілки. Уже вся сім’я вийшла з кухні, а Оля сидить. Півгодини, годину, поки не подужає.
Але одного разу, проходячи повз кухню, Оля почула, як на полиці тихенько перемовляються перемиті тарілки. Хтось говорив тонесеньким-тонесеньким голосом – мабуть, маленьке блакитне блюдце.
– Бідолашна ти тарілочка, кожного дня тебе Оля мучає, як ти це терпиш?

– Ой, не питайте, – відповідав жалісливо інший голосок. – Каша вистигає за 10 хвилин, мушу з холодною стояти. Уже всі боки відморозила собі. А замурзує мене Оля як завжди? Нехай сама невмита ходить – нащо мені пюре по всім стінкам розмазувати? Ще й на ніч мене немиту лишає! Я скоро чухатись почну від присохлої каші!
Щось заскреготіло – мабуть, таки тарілка і справді почухалась об шафу.
Олі стало соромно – вона дійсно не дуже добре вимивала свою тарілку, часто покидала її на столі з недоїдками або просто ставила у раковину.
– Добре Антоновій тарілці, – продовжував голос. – Завжди в теплі, бо хлопчик кашу швидко з’їдає, вона й охолонути не встигне. І ложкою по денці він не скрегоче. Ой, бідолашна я, бідолашна…
Усі тарілки почали хором утішати нещасну, а в Олі аж щоки почервоніли від сорому.
– Тікати треба, – прогудів грубий голос (то, мабуть, заговорив великий таріль для тортів). – От збиратимуться на море, візьмуть вас із собою про всяк випадок. Тож ти у подорожі не лови ґав, а відкотись десь у сторону. До сусідів, наприклад, якщо там хороші діти є. Я тобі підкажу, як це зробити…
Тут у кімнаті задзвенів телефон, і наполохані тарілки стали так тихенько щось мурмотіти, що й слова не розбереш. А коли Оля заскочила на кухню – то стояли на полицях, наче це й не вони щойно тут щось задумували.
– Ну-ну, – промовила дівчинка, пильно оглядаючи посуд. – Ще побачимо, хто тут хитріший.
Наступного дня і справді почалися збори на море. Мама й тато пакували валізи, і Олина тарілка дивом щоразу опинялася в одній із них, хоча дівчинка старанно повертала її на полицю. Довелося таки брати упертюху з собою.
У поїзді Оля постійно перевіряла сумки – чомусь одна з них постійно розщібалася, а її тарілка опинялася зверху, наче виглядала у щілинку. На морі страшно було й одійти – тарілка щезала зі столу щоразу, як вони виходили на прогулянку. І знаходилася то на підвіконні біля прочиненого вікна, то прямо біля дверей, то взагалі захована за шафу.
І прив’язати б її, так не має за що!
Мама й тато не вірили, що Оля чула тарілячі змовини про втечу, і лише усміхалися на прохання замкнути тарілку у сейф.
– Вона, звичайно, дуже красива, – сказала мама, – але не настільки, щоб її хтось украв. Тож ховати її не будемо.
Дійшло до того, що Оля прокидалася серед ночі від найменшого шурхоту, перевіряти, чи це не її тарілка повзе чи котиться до дверей, аби перебратися до сусідів. А у сусідньому номері, до речі, жила білява дівчинка, дуже охайна і привітна. Таки точно тарілка її запримітила і надумала змінити господиню.
Це було зовсім нечесно. Уся сім’я відпочивала і веселилася, купалася та засмагала, одна лиш Оля ніби сторожовий пес мусила сидіти над своїм посудом. Так і вся відпустка мине!
– Добре! Добре! – не витримала одного ранку дівчинка. – Домовились! Буду їсти, поки їжа не встигне охолонути, щоб тобі тепло було. І кашу по стінкам не розмазуватиму! І митиму вчасно! Ти тільки не тікай, будь ласка…
І погладила тарілочку по гладенькому вимитому боку. Хитрунка ж у відповідь промовчала і тільки наче ненароком підставила другий бік.
З тих пір посуд у Олі завжди чистий. Але вона час від часу підслуховує, чи не бурмотять знову тарілки на кухні, замислюючи якусь змову. Бо он менша сестричка Тетянка зовсім не жаліє свою тарілочку – як би та не втекла.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *