Страхайло Борщ
Страхайло Борщ працював на Фабриці жахів. Він готував найякісніші страхи, спеціально для людського світу, і навіть вигадував нові. Краплинка чи шматочок добре замішаного страху – і от, навіть здоровенні дядечки тремтять наче діти. Можна сказати, що у нього була дуже відповідальна і поважна робота, але от прикрість – виглядав він зовсім не страшно.

– Р-р-р-р! Гар-р-р! – гарчав він щоранку перед дзеркалом, вишкіряючи гострі зуби. – Страшно? Страшно? Отож! Я такий!

І, настовбурчивши шерсть та зробивши грізний погляд, він крокував на роботу.

До обіду все було добре. А от після обіднього сну… Якби хтось дізнався, не минути страхайлу Борщу глузування від інших працівників. Бо саме в обідню пору ставало зрозуміло, що іноді він зовсім, анітрішечки не страшний.

А з’ясувалося це так. Одного дня страхайло, як завжди, помішував у склянках страхи, підстрашки й перестрашки, вигадуючи нову жахливу суміш.

– Пане начальнику, – заглядав з-за його плеча лякайло Зуб. – Це буде новий грозовий переляк? Чи павуча тіпанка? Чи, може, тремтіння перед контрольною з математики?

Він вужом вився довкола столу, ставав навшпиньки, намагаючись підглянути рецепт, але за кремезними і кудлатими плечима страхайла нічого не міг побачити.

– Пане начальнику, може, вам принести чогось? – знову подав голос лякайло Зуб.

– Умгу. Принеси мені гидоту овочеву, пару банок.

– Овочеву? Огоооо… Та що ж це таке буде, пане Борщ?

Страхайло нарешті відірвався від своїх склянок та казанків, у котрих щось вирувало та бульботіло, і переможно всміхнувся:

– Це буде страх з’їсти броколі! І кабачки! І баклажани! І капусту!..

Лякайло Зуб розчаровано зітхнув.

– Пане Борщ, але ж діти і так не люблять їсти більшу частину овочів?..

– Не люблять і бояться – різні речі. Після крапельки моєї настоянки – вони перекопуватимуть усю тарілку, вишукуючи бодай дрібнесенький шматочок тих кабачків чи броколі. О, вони довбатимуться виделками, боячись, аби навіть крихта баклажана не потрапила їм до рота. Повір мені, Зубе, успіх цьому страху гарантований.

Лякайло застиг, роззявивши рота, омріяно дивлячись на кольорові склянки.

– Оце-то так, – нарешті прошепотів він. – А ще мами сердитимуться, що уся їжа перепорпана. І боятимуться, що їхні діти невиховані. Або що вони змарніють з голоду. Це дитячий страх, що чіпляє за собою дорослі страхи. Ви геній, пане Борщ!

І Зуб кинувся на склад, аби добути для нового страху маленьких, вигадливих банок – певна річ, що таке диво має бути якнайкраще упаковане. По дорозі він гордовито пирхав на інших помічників – його начальник найкращий, найрозумніший, найстрашніший…

По обіді, наморений страхайло, як завжди, заснув у своєму кабінеті у зручному кріслі, обклавшись різноманітними м’якенькими подушечками. Сонечко приязно гріло його крізь вікно, а сон накривав легенькою павутинкою.

Прокинувся він через годину від стукоту у двері, тричі потягнувся як слід, позіхнув на всю кімнату і лишень тоді розплющив очі.

У двері знову постукали.

– Пане Борщ, – почувся голос лякайла Зуба. – Вловлювачі чекають вашого наказу про завтрашнє полювання.

– Заходь, – буркнув Борщ, почухуючи свого пухнастого живота. – Значить так, завтра лабораторія готуватиме страх висоти, тож нам треба три банки тремтячки над прірвою, шість пакетів швидкісного серцебиття і велика коробка запаморочення. І паніки, паніки побільше, бо знову принесуть піввідра, а потім виходить не страх, а підстрашок дитячий.

Він знову почухав живота, шерсть на якому ще була тепла від сонця.

Лякайло Зуб, що уважно записував накази до блокнота, раптом перелякано впустив ручку.

– Ой лишенько! – вигукнув він. – Це що – нові страхи?

– Де? – здивовано оглядівся Борщ.

– Та он же ж, у вас просто під ногами! Такі блискучі, як промені!

За секунду страхайло Борщ вискочив на стіл (той аж затріщав) і задриґав п’ятами, намагаючись струсити невідомого ворога. Але через хвилину зупинився.

– Це що – такий розіграш? – підозріливо глянув він на Зуба. – Нічого і нікого тут немає.

– Але ж, але ж…

– Годі! – гримнув Борщ. – Геть звідси, я не потерплю насмішок! Іди зараз до вловлювачів, а потім ще поговоримо.

Лякайло миттю шаснув у коридор, насторожено оглядаючи пишний килим у кабінеті.

Борщ теж обережно обдивився довкола, а потім сердито поглянув на двері і знову почухав живота. І от саме тієї миті з його смугастої теплої шерсті на килим випало розімліле сонячне зайченя. Воно сонно ворушило вушками і кліпало, намагаючись зрозуміти, чому так похолоднішало.

– Ти хтооо? – зачудовано спитав Борщ, роздивляючись блискуче звірятко.

Так ось кого побачив і так злякався Зуб! То це зайченя ще й не саме тут було?

Але маля, миттю прокинувшись, шаснуло за вікно, лиш хвіст мигнув.

Страхайло знову почухав живіт, а потім узяв гребінця і гарненько розчесав шовковисту шерсть. Жодного зайчика там, звичайно, не виявилось.

– Хм… – задумався Борщ, роздивляючись смужки на своєму животі. – Дивина яка…

2

Наступного дня Борщ усю першу половину дня вимішував страх висоти, запікав і акуратно різав на шматочки. Лякайло Зуб тим часом тягав важелезні банки зі складу, підносив коробки та відра, загортав готову продукцію у кольорові папірці. До обіду втомилися обоє, але своє завдання виконали. Зуб відправився потеревенити з іншими робітниками, а Борщ, як завжди, вмостився у кабінеті, аби подрімати.

Але сон не йшов. Страхайло весь час думав про оте мале нахабне зайченя, що заплуталося в його шерсті. Це ж треба – зробити з його живота ліжко! З його чистесенького і гарнесенького живота!

Живіт у страхайла і справді був дуже гарний. Круглий, м’якенький, він був вкритий рудо-білою шерстю, котру Борщ мив спеціальним шампунем і регулярно розчісував. У нього навіть декілька різних гребінців було для цього.

І от маєш, якась капость завелася в його шерсті.

– У-у-у! – сердито бурчав Борщ, позираючи на вікно. – Попадетесь ви мені!

Так, чатуючи, він і заснув. А прокинувшись, не став ліниво позіхати та потягуватись, а відразу кинувся до свого живота, котрий знову нагріло весняне сонце. Махнув лапою раз, двічі, і… з його любої шерстоньки кинулися на всі боки сонячні зайці, білки і навіть миші!

– А-а-а-а! – заволав страхайло, марно намагаючись ухопити бодай одного з капосників. – Гар-р-р-р!

– Пане Борщ! Що сталося? – з цими словами до кабінету увірвався лякайло. – Напад? Викликати охорону?

Його очам відкрилося неймовірне видовище – здоровенний кудлатий страхайло стрибав наче кіт по кімнаті і махав лапами, ніби щось ловив. Ось він плигнув на стіл, відштовхнувся ногами від шафи і, перевернувшись у повітрі, кинувся до підвіконня. На мить Зубові здалося, що він знову бачить оті блискучі сонячні цятки на підлозі і навіть на стінах, але лякайло міцно замружився, пам’ятаючи, як йому перепало вчора.

А коли розплющив очі – уже ніби й нічого не блищало. Тільки розкуйовджений страхайло стояв біля вікна, пильно вглядаючись у щось надворі. Кого він там виглядав?

– Пане Борщ, – невпевнено покликав помічник. – Що тут сталося?

– Пообідня зарядка, – буркнув Борщ, піднімаючи перевернуте крісло і збираючи розсипані подушечки. – А що, Зубе, уже наловили все, що треба, для страху миття голови? І навіть три літри гикавки?

– Так, пане начальнику, – виструнчився лякайло. – І вересклявість сьогодні найвищого ґатунку, страх має вийти просто надзвичайний. Діти так волатимуть під час купання, що сусіди позбігаються.

– То що ж ми стоїмо? – потер лапи Борщ. – До роботи!

3

Наступні кілька днів показали, що безсовісні сонячні капосники спали на його животі щодня. Щодня! Вмощувались у його чистесенькій шерсті і сопіли, розкинувши вуха, лапи й хвости. А що тварини ці були майже невагомі, то стало зрозуміло, як це він не відчував їх раніше. І якби не оте необережне зайченя, то й досі не знав би, що він, страхайло, грізний та безжальний, виявляється, для когось просто перина!

На цих думках Борщ прохолов.

А якщо хтось на роботі дізнається? Подумати тільки – страхайло-колихайло… Та його ж засміють! І ще гірше – його виженуть з роботи, головний жахайстер фабрики такого сюсі-пусі не терпітиме.

Ні, з цим точно щось треба робити.

– Зубе! – гукнув він. – Ходи-но допоможи мені переставити меблі у кабінеті.

Пересунувши стіл та шафу, вони звільнили місце для крісла у темному кутку, куди не сягали промені пообіднього сонця.

– Ось тепер можна й поспати, – полегшено бурчав Борщ, вмощуючись між подушечок. – Сюди вони не доберуться. Ану ж бо я ще й штори про всяк випадок затулю.

Але виявилось, що спати у темному холодному кутку зовсім незручно, не те що під теплими сонячними променями, котрі розніжують тіло так, що навіть сни сняться тільки хороші. Страхайло вертівся, крутився, перекладав подушечки, але сон не йшов.

Тож наступного дня довелося совати меблі назад.

Цього разу крісло знову стояло на сонці, але Борщ вдягнув на себе товстелезний светр, аби й шерстинка не проглянула, і так ліг спати. Проспав він зовсім недовго – змокрів від спеки, живіт під светром нещадно чесався, а спітніла шерсть злиплася і неприємно пахла.

– У-у-у! – грозився страхайло кулаками у вікно. – Капосні миші! Вредні зайці! За що мені таке?

Лякайло Зуб стривожено дослухався до криків із кабінету. Щось точно відбувалося, але йому ніяк не вдавалося зрозуміти що.

А Борщ зовсім запечалився, вся робота йому валилася з рук, страхи виходили поганенькі, ладні хіба що немовлят налякати. Через кілька днів такої муки страхайло був змушений подався до аптеки. Там він довго крутився і м’явся біля полиць, розглядав коробочки й баночки. Нарешті останній покупець вийшов на вулицю, і страхайло кинувся до прилавку.

– А є у вас щось… щось від… від паразитів у шерсті? – засоромлено пробурмотів він, одним оком сторожко поглядаючи на двері, щоб ніхто не підслухав.

– Блохи? – співчутливо закивав аптекар. – Звісно, у нас є прекрасний протиблошиний препарат «Антикусь». Вам потрібно змащувати ним шерсть упродовж тижня – і жодна кусючка вас більше не турбуватиме.

Страхайло обережно взяв до лап флакон з ліками і відкоркував, аби понюхати.

– Буе! Фе! Фу! Яка бридота! – гидливо скривися він, повертаючи ліки назад. – Та воно ж пахне наче горохова каша зі слимаками! Ви що – хочете, аби я смердів на весь квартал? Та ще й тиждень?

– Саме неприємний запах відлякує паразитів, – пояснював йому аптекар, силоміць стромляючи пляшечку назад. – Чим гидкіше, тим краще. На жаль, блохи не бояться одеколонів.

«Крапля такого «одеколону» – і мене називатимуть Скислий Борщ», – подумав страхайло, відпихуючи ліки одним пальцем.

– Ні-ні-ні, – вголос мовив він, – Жодна крапля цієї бридоти не торкнеться моєї шерсті!

– О, дочекаєтесь, поки блохи почнуть вам коси заплітати, тоді точно прийдете, – погордливо відповів аптекар, ображений за свої ліки.

– Коси? Коси? – Борщ аж закипів від люті.

– А вам більше до вподоби кучерики? – насміхався аптекар.

Розгніваний страхайло вискочив надвір, стримуючись, аби не рознести аптеку вщент. Цієї миті він був дійсно страшний і гордився б, якби бачив, як перехожі наполохано розбігаються з його шляху.

Ось у такому настрої, ледь не випускаючи пару з вух, Борщ повертався на роботу. По дорозі він наздогнав загін вловлювачів, котрі сьогодні роздобули сіру шерстяну страхіть для переляку від мишей. Один із них дістав навіть рідкісну стрибачку на табуретки. Вловлювачі радо перемовлялися, задоволені здобиччю, весело штовхалися і торохтіли інструментами.

– Добре їм, – заздро думав страхайло, крокуючи позаду. – Ніякі сонячні капості їм не загрожують, і робота йде на лад.

Мимоволі його погляд ковзнув по численних сачках, пастках та капканах, котрі несли з собою вловлювачі. І тут йому на думку спала ідея…

4

Наступного ранку Борщ варив страх виступу біля шкільної дошки. Настрій у нього був на диво хороший, тож робота йшла на лад. Обережно перемішуючи холодне тремтіння ніг із заїкальним нападом, він поглядав на величезну миску із непрозорого скла, що стояла на полиці поруч.

– Не втечете, – бурмотів він. – От тепер – точно не втечете.

Зуб, котрий якраз притягнув зі складу швидкісну забувачку – спеціально для вивченого домашнього завдання, – теж зацікавився тією мискою.

– Пане Борщ, – витягнувши шию, запитав він. – А це що? Новий казан? Вогнетривкий?

– О, так, – хижо посміхнувся страхайло. – Непрозорий, вогнетривкий, із міцною кришкою, якраз те, що треба для сонячних… А чого це ти розпитуєш? Роботи немає? Марш на склад за подвійним белькотанням – у мене скоро весь страх википить, а ти ледве ходиш!

Зуба мов стоматолог вирвав – так швидко він кинувся за двері. Бо у гніві страхайло і справді був страшний.

До обіду новий високоякісний страх був готовий. Зуб акуратно понаклеював етикетки на флакони, намалював на кожній переляканого школяра біля дошки і написав, скільки крапель треба крапнути на учнів різних класів.

– На старшокласників майже півбанки піде, – скрушно хитав він головою. – Суцільні витрати.

Спакувавши коробки, лякайло повіз їх возиком на склад, а Борщ почав готуватися до пообіднього сну. Голосно позіхав, потягувався, демонстративно розчісував м’яку шерсть, підбивав подушечки. Нарешті ліг і голосно засопів.

Не минуло й десяти хвилин, як крізь прозору шибку проскочила перша сонячна миша. Вона підозріливо пряла вухами, принюхувалась блискучим носом, але сторожко кралася прямо до страхайла. Мить – і шаснула прямо йому на живіт, умощуючись у теплі.

Після цього крізь вікно, ніби горох, посипалася усіляка сонячна дрібнота. Мов діти на батут, вони радісно застрибували у шовковисту шерсть, дриґали лапами й вухами, штовхались і перекочувались.

Борщ терпів із усіх сил. Звісно, що він не спав, а лиш прикидався, очікуючи непроханих гостей.

– Нічого-нічого, – умовляв він себе подумки. – Ось почекаю ще трошечки і тоді…

Але врешті терпець йому урвався. Страхайло рвучко вхопив темну миску і накрив нею свій круглий живіт, ніби куполом.

Наполохані звірята кинулися увсебіч, прослизаючи у щілинки, аби вирватись на волю. Дрібні й невагомі, вони легко уникли пастки, і впіймати вдалося лише трьох найбільш неповоротких мишей, що заплуталися в шерсті. Борщ обережно закрив їх кришкою і поставив здобич на стіл.

Марне сонячні тваринки намагались прорватися назовні – стіни скляної посудини були дзеркальні зсередини і не пропускали сонячні промені. У цій мисці вловлювачі носили місячний пил для сонних страхів.

– Піймалися, піймалися, – пританцьовував страхайло, розглядаючи невільників. – Тепер-то ваші друзяки забудуть дорогу до мене.

– Пане начальнику, – до кабінету заскочив лякайло. – Там до вас племінниця прийшла… Ой, а що це? Це вловлювачі принесли? Я ще не бачив такого. Це для якихось нових страхів? А яких? – заторохкотів він, розглядаючи темну миску, усередині котрої метались три блискучі фігурки.

– Багато знатимеш, Зубе, станеш дуже мудрим. А зуби мудрості ніхто не любить, – пожартував Борщ, будучи у дуже хорошому настрої. – А чого це моя племінниця пришла? Невже щось сталося?

5

Племінницю пана Борща звали Кропа. Вона була дуже схожа на свого дядечка і мала таку ж гарну біло-руду шерсть, але зовсім не любила розчісуватись, тож часто ходила скуйовджена і навіть прикрашена плямами. Реп’яхів немає – то й добре. Звісно, що мама нагадувала їй про гребінця щоранку, але ж удень мами поруч немає.

Цього дня Кропа була ще розпатланіша, сумна і нібито аж заплакана.

– Що таке? – турботливо розпитував її страхайло. – Ти навіть не розпитуєш про нові страхи. І не полізла на полиці роздивлятися мої банки, як завжди робиш.

Кропа відмовчувалась, тихцем витирала очі, але врешті розговорилась:

– Дядечку, – благально склала лапки вона. – А можна у тебе трішки страхів узяти? Геть капелюшечку, мені дуже треба.

– Ти знову? – розсердився Борщ. – Я ж тобі пояснював, роздавати страхи – заборонено. Ними можна користуватись лише спеціальним працівникам-нишпоркам, котрі ходять у людський світ, щоб ніхто навіть не здогадався, що й до чого!

– Я знаю, – знову похнюпилася Кропа. – Але мені дуже треба. Там… дівчата у школі… Насміхаються наді мною. Дражнять. Називають мене Хропа… Хропачок… Хропецька… Борщ з Кропом… Кропило…

– Ну, ясно, – зітхнув страхайло. – А вони знають, що я твій дядечко?

Кропа кивнула.

– А де я працюю, ти казала?

Знову кивнула.

– От тоді давай так. Я тобі дам наш флакончик з етикеткою, а всередину наллємо звичайного зеленого соку. І ти так наче непомітно накрапаєш їм на одяг. Вони ж не знатимуть, що то просто сік. Можеш навіть вигадати, що то якийсь новий страх. Як ти гадаєш, який буде найстрашніший для них?

Кропа задумалась.

– Страх укритися прищами з голови до ніг. Або ні! Страх ляпнутися у калюжу прямо перед школою! Страх, що тебе обсміють інші учні! Страх…

– Годі-годі, – засміявся Борщ. – Вибереш щось одне, бо так точно не повірять. Ось, тримай пляшечку, соку вдома наллєш.

– Дядечку! Ти найкращий! – радісно кинулась йому на шию Кропа. – А давай дві баночки? Або три! Я зараз сама виберу.

Дівчинка почала шарудіти на полицях, дзенькаючи посудом і, звичайно ж, наткнулась на темну миску із кришкою, котра була не просто закрита – закручена. На дні миски наполохано тислися одна до одної три сонячні миші.

– Ах! – вигукнула Кропа, і в Борща тенькнуло серце.

Бо коли Кропа казала «Ах!» – це значило, що вона побачила щось надзвичайне, щось таке, що їй необхідне ну просто до смерті.

– Ах! – ще раз сказала Кропа, і Борщ, ніби пара над каструлею, піднявся за її спиною, щоб роздивитися, що ж там таке.

Ну звісно ж! Як це він міг забути про ту миску?

– Які гарнюні, – втішилася Кропа, роздивляючись мишей. – А хто це? А вони кусаються? А можна мені їх? А що вони їдять?

– Не можна. Вони на дієті, – буркнув Борщ, обережно намагаючись видерти миску з чіпких Кропиних лапок.

– Ой маленькі, ой голодні, – занепокоїлася племінниця, перетягучи миску назад. – А де ти їх взяв? А сплять вони де? Тут же їм твердо. От якби їм м’якеньку постіль, перинку тепленьку…

На цих словах Борщ не втримався, вирвав миску і запхав її на найвищу полицю.

– Кропонько, – улесливо почав він. – Мені вже час повертатися до роботи…

– Ага-ага, – задумливо відповіла дівчинка. – Я ще завтра прийду. А зернятка вони їдять?

– Вони нічого не їдять, бо зроблені із сонячних променів, – нарешті пояснив Борщ. – І взагалі, може їх тут уже завтра не буде…

– Як це не буде? – здивувалась Кропа. – Я ж прийду.

6

З тих пір Кропа приходила щодня. Вуркотіла лагідно над тією мискою, погладжувала скляні стінки і розповідала мишкам, як минув її день і які вони пухнасті та гарненькі. Миші жалібно шкребли лапками і просилися надвір.

У Борща потихеньку уривався терпець, бо він і справді тепер не знав, що ж робити з тими мишами.
Крім того, була ще одна біда. Наполохані сонячні звірята більше не приходили до нього спати – точно-точно, він декілька разів перевіряв. Але й спати тепер було якось… не так тепло… не так затишно… не так спокійно… І сни хороші снитись перестали…

А невиспаний страхайло гримав на помічника, псував страхи і не міг вигадати жодного нового рецепту.

– Що ж мені з вами робити? – сумовито питав він мишей, котрі ображено відвертались від нього. – Може, випустити?

Миші ворухнули хвостами і нашорошили вуха.

– А що ви робитимете, якщо я вас випущу? Знову спатимете на моєму животі?

Звірята знічено похнюпились. Живіт-бо й справді був кращий за будь-яку перину.

– Ну гаразд, – вирішив страхайло. – Тікайте.

І відкрутив кришку. Стрімкими сонячними променями миші ковзнули по стінам і вискочили у вікно.

– Ой-ой, – раптом промовив Борщ. – А що ж я скажу Кропі?

Кропа й справді дуже засмутилася, дізнавшись, що мишей тут більше немає. Дійшло навіть до сліз.

І що ви думаєте?

Борщ був змушений розказати їй усю-усю історію про сон біля вікна і розімліле зайченя, котре міцно закуняло в його шерсті. І про те, як він піймав тих мишей, та й відпустив урешті…

– То вони знову спатимуть на твоєму животі? – захоплено запитала Кропа, а очі її загорілись від захвату. – Шерсть у тебе і справді дуже гарна й шовковиста…

Вона поглянула на власне пузце – брудненьке й нечесане, і замислилась.

– Знаєш, – нарешті сказала дівчинка. – Я тут дещо придумала…

Наступного дня, по обіді, у кабінеті поважного страхайла Борща стояло вже два крісла. Одне з них було маленьке, з гарними різнобарвними подушечками – саме в ньому вмощувалася спати Кропа.

Ще учора кудлата дівчинка сама двічі вимила шерсть ароматним шампунем, розчесалася густим гребінцем зранку і в обід, і тепер приплющила очі, удаючи, що вона заснула.

Через декілька хвилин у кімнаті почулося сопіння – то страхайло піддався обіймам сну.

А Кропа чекала. І чекала. І ще.

Аж ось через прозору промиту шибку у кімнату скочило маленьке сонячне зайченя. Воно здивовано роззиралося на всі боки, сторожко поглядаючи на обидва крісла. Потім стрибнуло в один бік, у другий… Чиє ж крісло воно вибере?

Кропа замружилась і затамувала подих, а потім відчула, як її шерсті торкається щось невагомо-тепле, ніби аж м’яке. Щось лоскітне і приємне, наче сонце вранці.

Вона потихеньку розплющила очі. На її смугастому животі, розкинувши довгі теплі вушка, спало сонячне зайченя і дриґало лапами уві сні…

З тих пір страхайло Борщ більше не мав проблем зі сном, а його племінниця стала дуже чистенькою та охайною. Найкраще вона доглядала за своїм кругленьким і пухнастим животом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *